ногами ґрунт: у слизьке й тепле болото почали грузнути його ноги.
— Галю! Галю!
Вона вже непритомна лежить на землі. Чорна постать повертається до Романа.
— Ти?! Іване?!! — несамовито кричить Роман.
— Я не Іван! — вишкірилася постать: — Я — всемогутній дух Жадоби! Я всесильний володар царства Непогамованости!.. Вона моя! Ха-ха-ха!..
І бачить Роман, що то Іван, і ніби не Іван Любецький. Очі світяться якимсь фосфоричним вогнем, ніс видовжився, викривився, а з червоно-кривавих уст, враз із вогнистою парою, вилітає пекельний, несамовитий регіт:
— Ха-ха-ха-ха!..
— Ти чорт! Діявол!!! Ти не Іван!..
— Ха-ха-ха-ха!..
— Пусти! Пусти! Чого ти хочеш?!
І чує Роман, що грузне далі й уже не може поворухнути членами. Ось уже й грудей сягає болото. Бачить: мохнаті руки з довгими пазурами тягнуться й до нього, штовхають у багно…
— Геть від мене! Нечиста сило!..
І так розпучливо крикнув, що аж сам перелякався.
Глипнув очима.
В кімнаті ясно. Якісь люди.
Хоче встати. Але — що це? Голова така тяжка, що він не може піднести її з подушки.
На хвилю повернулася свідомість. Бачить — біля стола Володко Ковдерський і ще якийсь чоловік. „Хто це? Ага — наш полковий лікар… Але чого він тут? Чого йому треба?”
А цей полковий лікар у той час сумно по-
