дивився на Ковдерського і по надумі вимовив оте одне страшне, жахливе слово:
— Тиф!..
— Сестро Тамаро, прошу подати води, — ледве чутно шепче спраглими устами Роман.
— Прошу, прошу, пане сотнику…
Над ліжком схиляється струнка постать чорнявої сестри-жалібниці. Одною рукою підводить безвладну Романову голову, другою підносить до уст шклянку з водою.
— Давно я вже тут?
— Е-е… що там рахувати! Головне, що кріза минула — будете жити, пане сотнику…
Її мягкий голос забренів якоюсь теплою ноткою, а зір наче заіскрився, зупиняючися на Романі.
— Що за місяць тепер? Здається, ще зима? — допитувався Роман, глядячи на вікно.
— Січень минає…
— Ах, скоро й весна буде — підемо в наступ…
— Підете, підете… А покищо лежіть спокійно… Вам пошкодить усяке хвилювання…
— Проклята хвороба — з людини зробить безпомічне, непорадне єство!..
Схилився на подушку. Сестра дбайливо натягнула на нього дрантивеньке покривало.
— Сестро! Сестро! — донеслося з дальшого кута кімнати: — Зборенко кидається, хрипить… Покличте лікаря, санітарів!..
Сестра метнулася туди, а за хвилину скоренько вибігла з кімнати.
На ліжку метався червоний, як рак, старшина. Ось якось підскочив, упав на подушку, витягнувся горілиць. Груди, як ковальські міхи, ви-
