соко підносилися, з горла вилітали хриплі звуки.
Та ось скрегіт почав затихати, груди підносилися поволіше. Затих.
Увійшов вартовий молодий лікар (українець з денікинської армії — сам відхорував у цій лікарні на тиф і залишився тут на працю) з двома санітарами й сестрою.
Оглянув хворого. Махнув рукою. На сімох ліжках цієї кімнати піднеслися руки, творячи знамя хреста. Вояки своєю щирою молитвою, бодай у думці, відпровадили товариша в далеку дорогу.
— Сестро Тамаро, — говорив до сестри лікар: — накажіть санітарам винести померлого до трупарні. Ліжко перечистити й сюди перенести з кімнати № 5 хорунжого Сидоренка.
Лікар вийшов.
— Андрію, Степане, — звернулася сестра до санітарів: — винесіть небіжчика до трупарні… Та глядіть — нічого не рушайте… щоб усе при померлому було ціле…
— Та певне…
— Ми нічого… — говорили санітари, переморгуючися й виносячи ліжко з мерцем.
— Твій годинник, мої гроші, — ледве донеслося з коридора…
За пів години в куті кімнати вже лежав новий товариш — хорунжий Сидоренко.
Колишня земська, а тепер не знати яка, лікарня в місті Н.-У. на Поділлю не могла як слід виконувати свого завдання. Прибутків на свої потреби не мала майже ніяких, а хворих — головно на тиф — було аж надто…
Крім хворих вояків Української Армії, було тут багато слабих і з армії ген. Денікина, бо частина цієї армії, тікаючи перед більшовиками, перейшла й деякими околицями Поділля, зали-
