шаючи тут своїх хворих на тиф. І траплялося так, що колишні вороги частенько опинялися в лікарнях поруч себе на сусідніх ліжках.
Командування Української Армії уникало сутичок з денікинцями, даючи їм можливість відійти на захід, лиш декуди відбираючи зброю. Зате коли наспіли відділи червоної армії, українці увійшли з ними в „бойовий контакт” — і так утворився наново українсько-більшовицький фронт.
Одначе до більших воєнних операцій не приходило — обидві сторони чекали весни. Покищо тільки перестрілювалися передні стежі та часом робили випади панцирні авта.
Фронт проходив недалеко від міста Н.-У. Українські гармати стояли в сусідньому селі. І коли нагло розляглися їхні перші стріли, Роман аж підскочив на ліжку:
— Хто це стріляє? Що це?
— Це наші гармати, пане сотнику… подав новий товариш — виздоровленець хорунжий Сидоренко.
— Яка тут стоїть частина?
— Запорізька дивізія…
— Ах… А де ж наша „Незломна”?
— Далеко… аж біля Дністра…
— Ага… а я дивувався: що вони забули за мене, чи що? Навіть Володко Ковдерський… це мій товариш, — пояснив Роман: — і той не показався…
— Ну, тепер там роботи багато… Армія реорганізується наново…
— Ах, скоріше б туди!
Увійшла сестра Тамара. Припинила балачки.
— Ще трошки потерпіть, пане Ро… пане сотнику… Температура у вас добра… вже скоро
