будете вставати… Але не робіть дурниць — бо рецидив може бути… А то — страшне…
— Коли обридло вже лежати, сестро.
— Треба витривати… Ось незабаром і Великдень буде… До того часу повинні вже стояти на ногах… Ану, беріть ось термометр…
Нудно тягнулися сірі одноманітні дні в лікарні. Дуже давався відчувати брак харчів, білизни, медикаментів. Служби мало, хворих багато, понад міру. Тож і доброго порядку та чистоти дотримати годі…
Ані часописів, ані будьяких розваг для хворих чи виздоровленців нема. Хіба вряди-годи хтось принесе якусь вісточку з міста.
Бували й тривожні дні.
Ось десь далеко залунали стріли.
В лікарні — метушня. По кімнатах — „палатах” — бігають сестри, санітари.
— Панове старшина, — в кого є які документи чи відзнаки, давайте сюди… ми переховаємо…
— Я що таке? Що сталося? — сипалися питання.
— Більшовики прорвалися… Можуть тут бути… Кажуть — вони старшину „под стєнку”… навіть у гарячці…
— Боже! Боже! — тільки охали та зідхали хворі.
За годину санітар Андрій Шелест розповідав:
— Це прорвався їхній автопанцирник „Лєнін” тай пер гостинцем на місто. А наш гарматчик із „запоріжців” чотовий Липинський Микола узявся знищити його. У ярку залишився сам один з гарматою, навів на горбок, де проходила від „них” дорога, й чекав. Решта батерії знялася й ну ті-
