кати. „Ленін” аж прискорив ходу… А тут і виповз на той горбок. Липинський бахнув з гармати — так і розпоров авто. Наші кіннотчики й решту живих із залоги переловили…
— Ну, а якби не влучив? — запитав хтось.
— Ого! Не втік би!
— Й гармата пропала б…
— Молодець хлопець… був певний себе…
— Бунчужним буде…
— Хрест „Визволення” дістане…
|
|
Щодня Роман підчас обіду робив з хліба маленьку кульку й приліплював до свого столика, що знаходився біля ліжка. Це був Романів „калєндар”. І цей „калєндар” показував, що до Великодня залишилося вже небагато. Сонечко пригрівало. В вікна, в двері, враз із обслугою чи нечисленними відвідувачами, до лікарні вривалася весна. Заповнювала собою кожний куток і навіть відбивалася з пожовклих облич хворих, а головно — виздоровленців.
Роман і Сидоренко щодня вже виходили на подвіря, проходжувалися по садочку й набиралися сил.
В страсний четвер до лікарні прибув пан-отець: висповідав і запричастив хворих.
Віра й тепле слово Божої Правди зробили благотворний вплив на хворих.
Ось і страсна пятниця.
— Пане сотнику, — звернувся до Романа його сусід, козак Чепеленко: — маю до Вас прохання…
— Рад послужити: в чім річ?
— Ось ви вже виходите на подвіря… Я вас прошу: зробіть мені маленьку прислугу… Ось маю трохи хліба; це мені лишалося від обіду…
