не можу їсти хліба… Візьміть його й понесіть до хати пана лікаря-завідателя… Там мені обіцяли насушити з цього хліба сухарів…
— І оце все? — усміхнувся Роман.
— Так… прошу вас…
— Добре, добре… Де той хліб?
— Ось… у клуночку… — сказав Чепеленко, подаючи Романові вузлик.
— Добре… я віднесу… Як тепер візьмуть, то пополудні й сухарики вже будуть…
— Дякую, пане сотннку… Може я зїм…
Роман вийшов на подвіря й попрямував до „фліґеля“ (офіцини), де замешкував лікар-управитель.
Поволі, опираючися на ціпок, ішов через садок Роман. Погода була гарна: ясно, тепло. Чув, як його все тіло міцнішало, набиралося жаги до життя. І хоч ще був досить слабий, одначе вже почував, що буде живий, здоровий…
Із садочка вийшов на лікареве подвіря. Вступив до сіней. Чув, що в кухні є якийсь рух, робота.
Застукав…
— Прошу… увійдіть… — почув Роман жіночий голос.
Переступив поріг. Став біля дверей.
— Прошу, в чім річ? — запитала його старша пані з закоченими рукавами…
Та Роман тільки глядів і не міг вимовити й слова.
І нагло почув, що до горла підкочується якийсь клубок, галушка; тисне груди, спирає віддих.
Стояв непорушно й мовчав. Аж присутні звернули увагу на нього.
— Що з вами? Заспокійтеся! Випийте води!..
