Глядів на них, але вимовити не міг ані слова. Страшним напняттям волі стримував сльози.
Хто не знає суворого воєнного життя, може й не зрозуміє цього.
Вічні походи, вічні небезпеки, загроза смерти… Ночівля по хатах, стодолах, а то й у полі. Суворі накази, що їх треба або виконувати, або видавати. Тверді слова команди. Їсти — коли прийметься, де прийдеться і що прийдеться. Тяжкі труди, суворі обставини — без сентименту, без тепла.
Знову лікарня лягла на душу сірою плямою слабости, нужди, нудьги.
І на цім тлі побачив Роман, як старанно-клопотливо і з любовю готувалася родина лікаря до цього рокового свята Великодня. Дівчина-наймичка місила на столі тісто. Молода панночка, мабуть донька, викроювала якісь коржички. Навіть син-студент (приїхав на свята з Камянця) із запалом тер у макітрі жовтки з цукром. А сама пані вилками перегортала якусь індичку, що пеклася в печі на блясі.
Таким інтимним родинним теплом повіяло на Романа.
Пригадав „свій” дім, „свої” свята. Пригадав дорогу дружину — Галю — і суворий вояк, що твердо дивився в очі смерті, не витримав впливу звичайної кухні. Піддався на хвилину перечуленню, не опанував нервів.
Нарешті опритомнів.
— Вибачте… Пригадав свій дім… — пояснив Роман присутнім, ковтаючи слова.
А за хвилину вже спокійно зясував справу з сухарями…
Повернувшися до своєї кімнати, довго ще Ро-
