ман не міг прийти до рівноваги. Поділився думками з Сидоренком.
— Чекайте, пане сотнику… Ми на Великдень щось устругнемо…
— А що ж таке?
— Побачите!.. Досить нам уже цього пенцаку та чорного гливкого хліба… І ми і наші товариші в „палаті” будуть задоволені… Наїмося по горло…
Очі виздоровленців заіскрилися. А треба взяти під увагу, що рековалєсценти по тифі мають непогамований апетит.
|
|
Ось і Великдень.
Ранком десь біля 9 години всі кімнати з хворими обійшли лікарі, фельдшері й христосувалися. За ними йшли сестри й роздавали хворим маленькі пакуночки з кошів, що їх несли санітари. В тих пакуночках було по кускові булки, кусникові ковбаси, по 3 яйця й 2-3 грудочки цукру. Це все, на що з тяжкою бідою спромігся громадянський благодійний комітет у місті.
По цім обході Сидоренко звернувся до Романа:
— Ну, пане сотнику, тепер уважайте… Робіть ось, як я… Насамперед з подушки стягніть пішву… подушку накрийте покривалом… Тепер одягайтеся в шинелю… пішву за пазуху… Ціпок у руки… каштет… Ну, готово? — командував Сидоренко.
— А для чого це? Що ми маємо робити?
— Тепер ідім на подвіря… Будемо от так собі проходжуватися… А там якось непомітно наблизимося до фіртки — і гайда на волю. Підемо до Філонівки: христосуватися з селянами та збирати писанки для хворих…
