— Он воно що!..
— Я знаю, як це робиться… Вже бував…
За пів години Роман і Сидоренко прямували гостинцем до села Філонівки, що знаходилося в чотирьох кільометрах від міста.
— Ну, почнемо ось від цієї хати… Мені здається, що вона буде щаслива на почин…
Увійшли.
— Христос Воскрес, пані господине…
— Воістину Воскрес… Хто ви такі й чого хочете?
— Хворі вояки Української Армії із шпиталя… Прийшли похристосуватися… тай… може будете ласкаві дати якусь „писаночку” для хворих… — почав Сидоренко.
Роман паленів. Йому скидалося це на жебранину…
Але ось залунав ласкавий голос господині:
— Ну, прошу ласкаво… Сідайте сюди, до столу… Будете гістьми… Прошу дуже, не погордуйте — підживіться, бідні ви мої… Ох-хо-хо…
На столі появилися яєчка, сир, ковбаска, молоко, пшенична сіра пасочка. Досить убоге, але в порівнянню з лікарнею це була вибаглива їда. А до того ще тепле слово господині:
— Мій син також у „петлюрниках” служить… у якійсь… як вона називається? „Чорні гайдамаки“ чи що?
— Ага… чорношличники!..
— Так, так… Ось тут недалечко вони… Переказував, що на свята приїде додому… Чекаємо щохвилини… прошу — живіться…
Щире слово розброїло й Романа: їв зо смаком, забув навіть і про перестороги сестри Тамари — „не переїдатися”…
