Коли виходили з цієї хати, в торбинках-пішвах уже були яєчка, кавалочки сала, ковбаси, пасочки…
Ще сонечко було „за доброго хлопа”, як утікачі поверталися до лікарні, обвантажені повними торбинами. Обережно шмигнули до фіртки. Через вікно подали торбинки до своєї „палати”, а самі спокійно й певно пішли через головні двері.
В „палаті” їх зустріли радісні оклики й іскристі погляди хворих товаришів.
|
|
За тиждень сестра Тамара з жалем випроваджувала Романа в дорогу.
— Ось ви вже й здорові, пане сотнику… Поїдете до своєї частини… Забудете за нас…
— О, ні! Я ніколи не забуду Вашого доброго серця, сестро… Справді, Ви для нас, хворих, були, як рідна мама…
— Це… наш… обовязок… — якось сумно шептала сестра Тамара…
— Бувайте здорові, сестро… Не згадуйте мене лихом! — прощався Роман.
— Ах… я… Ні… ні… не можу сказати… не треба… Це не для мене… Прощавайте, пане сотнику…
Але Роман відчув, як тремтіла в його схудлій і слабій її біла, пухка рука.
Поволі віддалявся від лікарні — і довго-довго ще чув на собі вогкий погляд карих очей сестри Тамари…
— Ну, нарешті!.. Дякувати Богові, що вже здоровий! — вітав Романа його приятель Володко Ковдерський.
— Здоров був і ти, Володку… Ну, що ж тут у вас чувати?
