— Та ось бачиш — нашу дивізію перекинули аж сюди… Маємо поповнення: багато мобілізованих козаків.
— Будемо наступати?
— Наказу ще нема… Але підготування йде… Та ти, Романе, ще не перебирай сотні… Мусиш піти до обозу — там поволі прийдеш до сили.
— Волію бути при сотні…
— Ми пана сотника так підгодуємо, що тут найскоріше поправляться, — усміхався й вістун Петро.
— А, Петре… Як ся маєш?..
— Богу дякувати, пане сотнику… Доношу слухняно, що всі речі пана сотника цілі й у порядку…
— Ти не думай, Романе, що ми забули за тебе. Майже щотижня ми довідувалися… Але поїхати не було нагоди…
— Ну, добре, добре… Тепер би я чогось зїв… та й чаю випив би…
— В цій хвилині, пане сотнику, — метнувся Петро.
|
|
Ще Українська Армія не була готова до наступу в ширшому розмірі; частини не були ще як слід поповнені й укомплєтовані, ще не зроблено відповідних запасів зброї й вогнепального матеріялу; ще не розміщено відповідно частин для утворення вихідної бази наступу — як ворог розпочав сам наступ на цілому фронті.
Штаб Дієвої Армії погодився з думкою генерала Давиченка, а саме: краще (покищо!) втратити частину терену, ніж повести в бій ще належно не реорганізовану армію. Тому вирішено поволі відходити на захід, не приймаючи боїв; хіба що кіннота й кулемети, стримуючи ворога, мо-
