жуть вести арієрґардні сутички. Намічено маршрути для дивізій, і відворот почався.
Роман зо своїми кулеметами був у складі частин, що прикривали відхід 3 „Незломної” дивізії. З наказу командира дивізії обняв команду над усіма кулеметами.
— Памятайте, пане сотнику, — говорив улюблений генерал, пояснюючи завдання арієрґардних частин: — від вашої зручности й відваги залежить успіх акції… бодай на фронті нашої дивізії… Відхід мусить бути пляновий, спокійний… Ворога треба затримувати найменшими силами, але якнайдовше… І так від позиції до позиції… Набої ощаджуйте, бо маємо їх обмаль… хіба при наступі здобудемо в „товаришів”… — усміхнувся Давиченко.
— Постараємося, пане генерале, не посоромити слави „незломних”… Гадаю, що це і моя думка і всіх наших „незломних” — старшини й козаків…
— Я на вас надіюся, — сказав генерал, подаючи Романові руку на прощання.
Окрім субординації, генерал Давиченко завжди мав на оці ще й моменти психічні в відношеннях з підвладними. Не тільки суворим і дійсно „незломним” командиром він був, але й громадянином, старшим товаришем. За це його любили і старшина і козаки „Незломної” дивізії.
Генерал поїхав далі. А для Романа почалася відповідальна й небезпечна робота: увесь час перебувати в обличчі ворога й малими силами стримувати ворожі атаки.
Та не тільки того ворога мала Українська Армія, що ось зо сходу насідав на неї.
Народня пословиця каже, що „найгірший злодій — домашній”. А українці мали таких „зло-
