діїв” аж забагато, і то там, де найменше можна було сподіватися
Вже сутеніло, коли три вершники наблизилися до села, уважно оглядаючи його східню околицю.
В селі тихо.
— Мабуть, уже виступили, — кинув один з вершників.
— Отже, Володку, веди сюди кулемети нашої сотні. Для першої чети позиція від ліска до гостинця. Друга чета боронить села. Третя охороняє підступи від міста Н.-У.... Ага!.. А ти знаєш, що це за село?
— Філонівка… так бодай на мапі стоїть… — озвався Ковдерський.
— О, я добре памятаю це село! Бачиш… це було на сам Великдень…
І Роман почав оповідати про свої відвідини Філонівки.
Нагло вечірню тишу прорізав благальний крик.
З протилежного кінця села донісся стукіт кількох возів. Стукіт увірвався, вози стали. Загавкали собаки. Ось знову розляглися крики хтось благав рятунку.
— Що це, Володку?
— Може, грабунок?
— Ану, їдьмо… скоро…
Роман погнав коня селом до того кінця, звідки неслися зойки.
Було темно
Одначе Роман бачив, як з деяких хат вискакували якісь постаті й бігцем прямували в сторону криків.
Ось вершники наздогнали двох.
— Куме Панасе, це ви? Ви маєте „обрізка” —
