скоріше їдьте на піньківський шлях… — звернулася одна постать до Романа: — Треба їм перетяти шлях… Там пять фір… Черевики… шкіра… цукор… Скоріше!..
— Рятуйте! — неслося здалека.
— Справді: скоріше, Володку!.. Здається мародери напали на обоз…
Поїхали швидче.
Ось і гомін чути.
— Не бийте! Ми ж українці… За Україну воюємо!..
— Бий, бий його, Степане!..
— Тримайте тих… Не пускай!
— Держіть фіри!.. А, сучі діти, тікати хочете?!
— Напилися нашої… крови… Кінець ваш прийшов!..
— Стій! Ані руш! — крикнув Роман, стріляючи з револьвера в повітря.
— Ай, війско! Тікай, хлопці!..
Мов сполохана зграя круків, метнулися темні постаті врозтіч поза тини, в ворота, хто куди.
Роман і Ковдерський дали ще кілька стрілів, і від напасників не лишилось й сліду.
Біля фір поралися старші козаки. Возів було три.
— Ого! — скрикнув Ковдерський: — Та це з обозу нашого полку!..
— Так є, пане сотнику, — доносив Романові старший обозний: — Ми залишилися в селі, мусіли направляти вози… Хто ж сподівався, що тут є свої бандити!..
— Вони думали, мабуть, що ми — останні… що вже за нами нема війська, — додав другий обозний.
— Рушниці маєте?
— Дві, пане сотнику…
