— Їдьте вкупі й нікого не підпускайте до себе…
— Ех, ви… немуштрова команда! — вставив своє згірдливе слово й вістун Перепілка.
Вози відїхали.
— Ну, і що ти скажеш, Володку?
— Темні сили роблять свою гидку роботу…
— Ах, Володку! Це ж він… наш народ!
— Ні, Романе, — це дно, шумовиння… Кожна нація його має…
— Якби то так… якби то так, — сумно повторяв Роман: — І скільки його — цього, як ти кажеш, „шумовиння”? Половина народу!.. Ні! Це не шумовиння! Це — наша несвідомість, темрява глупота. Це — наше нещастя… Зла сила…
|
|
— Ну, нарешті й ми зможемо відпочити… А знаєш, Романе, — як то гарно: ось так добре вимитися, напитися чаю і виспатися!.. Га? Це ж — щастя! Ідеальне щастя!..
— Ну, ну… вже будеш його мати, — усміхався Роман: — Цілий тиждень нас буде заступати кіннота… Ось наш перший відпочинок буде в цьому містечку Д… Це порядне містечко…
— Я його знаю, озвався Ковдерський: — ще зо світової війни… Стояв тут… Жидів багато…
— Ну, це прикмета кожного подільського містечка… Нічого не вдієш…
— Так-то воно так, але… — Ковдерський якось сумно похитав головою, не докінчуючи своєї неясної думки…
Вечоріло.
Змучені частини радо спішили до містечка, щоб відпочити й бодай раз добре виспатися. Зо два тижні несли безпереривну службу на фронті, задержуючи ворога й охороняючи свої частини.
