Безпереривне напружене чатування змучило не тільки людей і коней, а навіть, здавалося, й ці смертоносні машини-кулемети.
Ось вїздять вони видовженою хвилястою лінією до містечка. Кожний кулемет на візку, запряженому парою коней. За ним іде по вісім-десять козаків обслуги. Ось і кухня; також обоз із харчами, набоями… Все це зупинилося покищо на ринку, чекаючи, поки квартирєри розведуть чети на призначені місця.
Козаки, раді відпочинкові, жартують, перегукуються. Ось задимила й похідна кухня: скоро буде смачна вечеря, а там і бажаний (о, як бажаний!) сон…
І нагло нічну тишу порушив стріл… Один… другий… засокотав кулемет…
Що це? Невже ворог прорвався?
Та ні! Фронт же далеко… звідти он доносяться рідкі стріли передніх стеж.
Це щось у місті діється незрозуміле. Ось вибухла ручна граната. Заметушилося військо на площі. Це ж у нього стріляє хтось… якийсь таємний, незнаний ворог. Стріли сиплються з вікон, дахів, з брам, зза плотів.
Одне щастя, що досить темно. Але ось уже й ранені є… Крик… стогін… переполох…
Ось уже й Роман і Ковдерський і інша старшина — на конях на майдані.
Роман кидає короткі слова команди:
— Чергою, четами — вперед!.. У вулиці!.. Йти боками, найближче до стін… За містечком зупинитися!.. Ранених забрати на вози!
— Я передчував це! — кричав Ковдерський: — Провокація! Ніж у спину! О-о! Вони дорого заплатять за це!..
