— Чекай, чекай… не гарячися… Веди свою чету, — говорив Роман.
За чверть години кулемети були вже за містом. Стріли лунали далі. До Романа прибув звязковий від полковника Пантрука, що командував усіма частинами охорони. Полковник запитував, що це за стрілянина.
— Передай панові полковникові, — говорив Роман: — збройний напад невідомих злочинців… Чекаю наказу, що робити.
Козак поскакав…
Незабаром прискакав полковник Пантрук із кінною сотнею й легкою гарматою.
— Оточити місто! Навести гармату на ринок! Кулемети також! — наказував коротко й енерґійно.
— Гармата — вогонь!..
Бум-м-м!..
На майдані блиснув вогонь і розлягся вибух.
Ще раз — вогонь!
Бум-м-м!..
Явилася делеґація: рабін, з ним кілька старших бородатих жидів.
— Пане генерале! Пане отамане! Не кажіть стріляти! Нащо стріляти? — загомоніли разом.
— Нащо стріляти? Ваше місто в підлий, підступний спосіб ужило зброї супроти нашого війська… Проти зброї зброя! Коли за годину не видасте винуватців і зброї, змету з лиця землі ваше гніздо!..
— Пане старший, чи ми винні? Чи ми знаємо?
— Година часу! Раджу не гаяти його дурно! Ви не діти — мусите знати: що то стан війни!..
Делеґація пішла.
