вітрі, гранати пороли землю, вибухаючи снопами пороху й диму.
— Невже ось тут десь моя смерть? — думав Роман.
— Петре, — звернувся він до свого джури: — як мене убють, ось тут на грудях є в мене пакуночок. Він заадресований до моєї дружини. Візьмеш і віддаси його поручникові Ковдерському… А якщо і його не буде, переховай сам, доручиш при нагоді…
— Е-е, пане сотнику!.. Бог милостивий — чи кожна куля має вбивати?
Ось вїхали в малий гайок, біля села Волосяного.
Гайок займала перша сотня. З села мусіла відступити під натиском ворога; тепер закріпилася на краю гайка.
Порозумівшися з командиром сотні, Роман два кулемети казав підтягнути до лінії стрільців, два тримав у резерві в гайку.
Ворог вів упертий наступ. Видно було, як уже від околиці села почав він перебіжки роями в напрямі гайка.
Стрільці першої сотні, що вже почали були хвилюватися, почувши торохкотіння нових кулеметів, дещо заспокоїлися й енерґійно почали відповідати вогнем на ворожі напади.
Та ось нове лихо: не стає стрільцям набоїв. Найгірша ситуація, що й до паніки доводить.
— Що робити? — питає сотник Пазнюк Романа.
— Негайно посилайте по набої до штабу полку… Я дам ще один кулемет… Стрільці хай зрідка стріляють…
Ще одна машина підкотилася до узлісся.
