Його слова дещо заспокоїли стрільців; вони знову залягли. Але набоїв все ще нема.
Ось і знову біжить козак з правого крила від Волохевича: застава вже в ліску, але ворог перебіжками скоро наближається до гайка з метою окружити його.
— Петре! тягни останнього кулемета туди! За мною! — скоро говорив Роман, поспішаючи з сотником Пазнюком на праве крило.
Стрільці залягли, але зза браку набоїв рідко стріляли.
Це осмілюваво ворога — він частими перебіжками наближався з правого боку до ліска.
Надтягнув Петро з двома козаками кулемета. Роман сам припав до нього.
Ось наладований.
Виміряв. Потиснув гудзика.
Та-та-та-та!.. — заговорила машина.
У 300 кроках від ліска залягла ворожа лава.
Та ось нещастя: кулемет зупинився. „Затримка”, — що так часто лучаються з тими машинами.
Гарячково порається біля кулемета Роман. Хвилинки здаються вічністю.
Ще… ще трохи й буде направлений…
Але що це?
Ворог, почувши, що стрілянина замовкла, знову почав перебігати вперед. Ще наблизився на яких 50 кроків.
— Боже! Невже не встигну! І ми пропали… І все пропало! — думки блискавкою пробігали в голові: — Нещастя! Катастрофа! Смерть!.. — думав Роман.
— Пане сотнику! Моліться за мене… Я стримаю червоних… а ви скоріше робіть біля кулемета…
