Так вигукнув вістун Петро Перепілка. Схопив рушницю й вискочив з нею кроків на сто наперед з криком:
— Хай живе Україна!..
Упав на землю, почав стріляти.
Ворог, що вже підвівся для нової перебіжки, знову на хвилину заляг.
Та ось підвівся червоний командир:
— Товаріщі, вперьод! В атаку!
Лава підвелася.
— Вперьод! Петлюровци не імєют патронов! Побєда наша!
З наїженими баґнетами кинулася лава наперед.
— Уррра!.. — кричали червоні ударники (це були юнаки з школи „красних командіров”).
Петро гарячково стріляв.
Упало кілька вояків з наступаючих. Але решта бігцем ішла вперед; з розстрільни переладовувалася в ударну ґрупу.
— Да здравствуєт революція!..
Роман побачив, як на баґнетах повисло тіло його вістуна, козака Петра Перепілки.
— Уррра!..
І в цей мент Роман потиснув.
Несамовито заторохкотів кулемет. Віддаль близька — ворог, як на долоні; біжить купкою. Не сподівався вже відпору.
Страшне спустошення вніс кулемет в ряди червоних. Падали один по однім.
Затрималася лава. Дригнули її рештки. Упали.
— Вперед! В баґнети! — кричав Роман, вихоплюючи револьвера.
— Хлопці! Вперед! — кричав і чотовий Волохевич.
