Ще ніколи в житті Галя не виглядала з такою нетерпеливістю листоноші, як тепер. І ще ніколи своя хата не здавалася Галі такою сумною, як тепер.
З кожного кута до неї виглядав Роман.
З незвичайним старанням і любовю вона поховала всі речі, що залишилися по нім (всього ж він не забрав!).
Одежу, білизну переглянула, понаправляла й поскладала до шафів. Упорядкувала книжки, ноти. Всі його світлини, портрети порозміщувала так, що він був у неї перед очима на кожному місці. Окремо позвязувала в пачечки ріжні документи. Окремо — листи, що їх перечитувала по кілька разів. А кожного свіжого листа тримала при собі й перечитувала доти, доки не знала всього напамять.
Одначе сум усе більше обхоплював її. В такі хвилини, коли самота ставала найдошкульніша, Галя йшла до знайомих — до панства Шелюків чи Остріжек — розвіяти журбу.
— Не журіться, пані Галино! — говорив старий Шелюк: — Бог не без милости, козак не без щастя… Ось незабаром повернеться й пан Роман… Давно від нього мали листа?
— Минулого тижня…
