— Звідки пише?..
— Зпід Чернігова…
— Ось бачите… Скоро проженуть большака, й знову візьмемося до нашої праці… І наші тутешні москалики щось притихли… Мабуть чують, що наша бере…
— Роман писав, що, як дійдуть до кордону, то візьме відпустку й приїде додому.
— Ось бачите: все буде добре…
…Та не так сталося, як жадалося. А народня пословиця каже, що „біда не приходить сама”. Одного дня Галя пішла до „Дворянскаго Собранія” — на засідання свого шкільного комітету.
Ось прийшов і голова комітету Свирид Остріжка.
— І що то за недоля наша, українська!.. — почав говорити піднесеним голосом: — А що — чули вже, панство?..
— Що? Що таке? В чім річ?
— З одним москалем упоралися, а ось другий уже лізе… З Дону насувається так звана „біла” армія, чи білоґвардійці… армія генерала Денікина…
— А під яким гаслом вона йде? — запитала й Галя.
— Ого! „Єдіная, нєдєлімая”!..
— І що ж воно буде?
— Тяжко й вимовити… мабуть війна на два фронти…
— Боже, Боже!..
І дійсно: з того боку, звідки найменше можна було очікувати небезпеки — з тихого Дону, союзної козацької республіки — насунула несподівана хмара.
Недобитки старої російської армії зорганізували на північному Кавказі нову, так звану
