„добровольчеську” армію (скорочено: „Добрармію”) і з гаслом відновлення російської імперії рушили через Кубань і Дон на Україну. Цю армію і її політичний провід визнали й держави Антанти.
Український кордон з цього боку був слабо захищений — тож не диво, що одного серпневого дня, чи краще сказати: ранку, до міста Х. вступили відділи війська, що на раменах мали золоті „поґони” - наплечники.
„Добрармія” оголосила себе в стані війни з Українською Народньою Республікою. Натурально — всі уряди в місті в один мент захопили москалі. Взагалі „добровольчеська” влада оголосила, що признає лише ті закони, що були чинні до 1916 року, себто закони російської імперії. Тож усі форми державного (а то й приватного!) українського будівництва скасувала негайно, з дивним поспіхом.
Поодиноких українців покищо не переслідували, але з державних посад звільняли.
Цей напад „денікинців” був такий несподіваний, що Галя ще й не надумалася, що робити, як уже новий фронт відтяв її від Романа. Всяка лучність увірвалася; про листи не було й мови.
Перед очима стало питання: з чого жити?
Та чужа пословиця каже: „Нє імєй сто рублєй, а імєй сто друзєй”… А наша — „Свій коли не пожалує, то бодай скривиться”…
Українці дали Галі посаду в кооперативнім банку — „Кредитовім Товаристві ім. М. Левитського”. Кооперацію „денікинці” залишили покищо в спокою.
Російські газети кричали про успіхи „Добрармії”; про українців якось не згадували.
В такому непевному й тривожному стані
