— Нема… легко сказати — ось незабаром уже й рік буде, як пішов… Ні звістки… ні чутки…
Галя почала пакувати до паперової торбинки свою шлюбну суконку.
— Нічого не чули, Олю, про нашу армію?
— Яку то „нашу”? — здвигнула раменами Варецька, кидаючи пильні погляди на працю Галини.
— Ну, нашу… українську… де Роман…
— Ах, петлюрівську… Відступила за Збруч…
— Що то діється там з Романом? Хоч би від полону охоронив його Господь. Старшина… українець… У-у!.. Мороз іде поза спиною…
Варецька підскочила.
— Ви помиляєтеся, Галю! Червона армія — порядне, дисципліноване військо. І полонених не катують — їх тільки висилають до таборів… кудись… Ну, як же вам, Галю, живеться? — змінила тему.
— Ось як бачите… В найми пішла б — та кому тепер потрібна наймичка? Жебрати? Міліція заарештує… Бачите: всім треба працювати… „Трудящійся достоїн пропітанія”…
— Можете посаду знайти…
Галя остовпіла.
— Я? Можу посаду знайти?!
— Ну, так… ви! Що ж тут дивного? Тільки не будьте уперті…
— Себто?
— Вступайте до комуністичної партії…
Галина видивилася на Варецьку.
— Я… до комуністичної партії? Ні, Олю… Своїх переконань, свого „я” зректися не можу… Не можу служити неправді…
— Що ви хочете цим сказати?
