І в унісон товаришеві він заспівав:
|
Ех, яблочкі малосольния — |
Відвернувшися до вікна, Галина застигла. Не могла зібрати думок, не могла ще на щось рішитися. Бачила тільки, що якось реагувати треба, — а як? — вона ще не знаходила способу. Мовчки дивилася на несподіваних гостей і навіть не чула, про що вони говорили. А між ними йшла цікава бесіда.
— Ех, тєпєрь би чайку папіть — заговорив Ванька Спотикалка: — ночью ходілі в аблаву — бєлогвардєйськую сволоч лавілі…
— Ну, что ж? Подлатался?
— Пустяк… Билі в аднаво буржуя… „Я — гріт — бєдний пролєтаріят… учітєль”… Ну, а как за горло, конечно, пошутілі — два золотих кольца і сєрєбрєнную портабачніцу дайош!..
— Щаслівиє!.. А нам нє повєзло, как позавчера ходілі. Только взводний у адной буржуєчкі коєкакія вєщішкі подмєтіл… Уж так просіла… в ногах валялася: „Память”, — гріт…
— Отдал?
— Нашол дурака! „Я — гріт — отдам, только конєчно сама прійдьош ко мнє за німі”… Понімаєш?..
— Пріходіла?
— Нє знаю… Та хотя б і прішла, развє отдаст? Нє таковскій! Тот обратно умєєт себє і пріятность і пользу сдєлать…
— Молодєц!.. Ну, что ж, Саня, — может карточку потянєш? В очко?
— Дєнєг нєт…
— Дура! А буржуї для чего существуют?
Він повів оком навколо.
— Развє что так…
