— Дякую… Як Роман повернеться, ми вам віддамо… Але навіщо ж мені стільки? І десятої частини вистачило б!..
— Ну, це дурниця…
Він перейшовся. Очі заблищали, на щоках виступив румянець.
— Бачите, пані Галино… Колись ви питали, чому я опинився в вашому місті… Тепер скажу вам: ізза вас!..
Галя насторожилася. Вона гадала, що Любецький остиг до неї після того, як вона вийшла заміж за Романа. Та тепер жіночим інстинктом прочула, що тут є щось небезпечне.
А Любєцький казав далі:
— Я хотів бути біля вас… стежити за вами… ловити погляди… усмішки…
— Що це означає?
— Галю! Хіба ж ви не знаєте? Невже ж ви не бачите, що я кохав і кохаю, як тільки може кохати людина? Шукав забуття в боях — не знайшов… Кинувся в бурхливе море революції — мене переслідував ваш образ… Губив людей, хотів зробитися звірем, щоб заглушити біль серця — а в ньому було тільки кохання…
— До чого ця мова? Адже ж знаєте: я — дружина другого…
— Дружина!.. Родина!.. Ха-ха-ха! — скрикнув Любецький: — Це ж забобони… сміття буржазно-патріярхального ладу… Галю! Людина вільна… вільна в своїх почуваннях!..
— Але… я кохаю Романа…
— Його нема й не буде… Ви — молода… Ваше життя — напереді… Галю! Будьте ласкавіші до мене…
— Нового нічого не скажу…
— Я не можу жити без вас!..
