— Не будьте сентиментальним… Ви її кохаєте і вона буде вашою…
— Ви думаєте?
Наче й голос помягшав, і очі засвітилися надією. Чи грішне, чи святе — все кохання є коханням. І навіть у зачерствілій душі розтоплює покров зашкарублости й викликає теплі, погідні нотки.
Жінка це відчула. Немов би злякалася того тепла. Боялася зміни настрою; боялася, щоб не розвіялися її пляни. Шукала дороги — навернути його на попередній хід думок. Вона бо всіма силами зміряла до Галиного „упадку”. О!.. Страшна помста жінки супроти жінки!
— В неї виходу нема, — почала знову: — Роман зник і… чи не на завжди… Вона в злиднях… А ви спробуйте оточити її розкішшю… достатком…
— Пробував… не помагає… Кінець ви бачили…
— Тоді інакше… Поставте її в таке положення, щоб її особиста воля була загрожена… Зрештою це було б і менше-більше природно…
— Арештувати?
— Так…
— І ви думаєте це поможе?
— Ну, бачите: чека зломила не одну сильну волю…
— Сила?.. Ну, що ж, хай буде й так… коли інакше не можна… Але от що: ви казали, що будете моїм помічником?
— О, так!
— То помагайте!.. Підійдіть до неї… піддайте думку, що іншого виходу нема… порадьте…
— Гараз, гаразд… Я пораджу!..
— Буду вашим вічним боржником…
