Але раптом прискочив козак з варти.
— Пане сотнику! Ворог!
— Де? Який?.
— Від Воронцівки. Більшовицька піхота…
З боку наших застав почулися стріли.
— До зброї!
За кілька хвилин уже кипів бій.
На небі янголи співали славу Всевишньому, прославляли народженого Христа… а на землі люди, рідні брати, проливали свою кров, змагаючися кожний за свою ідею.
Ворожі сили були несподівано більші, ніж можна було очікувати… Наш стан що разу ставав грізнішим… Але про капітуляцію ніхто не думав… То була війна, коли полонених не брали. Однаково смерть! Так ліпше зі зброєю в руках!..
Ворог наближався вже до села. Боронилися пішо, роблячи позиції на цвинтарі, на околиці села, коло церкви. Село замерло. Все живе поховалося й тремтіло.
Ми б іще могли довше боронитися, але вже не ставало набоїв: на партизанщині великих обозів не можна тримали.
Майже вся сотня збилася до церковної огорожі й відстрілювалася останніми набоями від ворога, що вже входив вулицями до села.
Чулися вже вигуки:
— Товаріщі, вперьод!
— Украінци — здавайся!
Але мої козаки відповідали дружньою сальвою й вигуком:
— Слава Україні!.
