Наставав останній рішучий мент, коли діло дійде до багнетів і шабель.
Неминуча смерть наближалася.
Але… але… Що це?
Десь іззаду у ворога стріли… Один… другий… частіше…
Ми помітили, що ворог зупинився в нерішучості.
Невже наші?..
Надія на визволення, мов блискавка, промайнула в серцях. Сили збільшилися… Відпорна сила зросла.
А стріли наближалися…
Ворог заметушився.
— Ану, хлопці, вперед!. В багнети!
— Слава!
Ворог не витримав…
Настав хаос… Нічний бій завжди хаотичний. Розсипалися по вулицях. Стріляли, рубали, тікали, ховалися, перегукувалися.
За годину був уже спокій.
Сотня збиралася до школи.
— Пане сотнику, а знаєте, хто нас визволив? Повстанці… відділ Марусі Орлівни…
— Як? Орлівни?!
— А так… Жінка-отаман. Вони збираються біля церкви.
— Цікаво…
Я вже чув про жінок отаманів, як от Маруся Соколівська й інші, але бачити таких отаманів у спідницях мені ще не доводилося.
— Васильку, візьми пару козаків. Запроси пана отамана й старшину до школи.
— Слухаю.
