На пана! Прямо очи вянуть
У мужика, як пана вздрить,
Хоч пан не лає й не кричить.
По що кричать? Гнів крови шкодить!
Ні, нині й цар мабуть не ходить
Так гордо по свойій столиці,
Як пан тоді селом ходив.
Тут гарна доня у вдовиці —
У двір єі! Загородив
Господар пліт новий — гей, хаме!
Городиш мойіми лісками!
Пліт розбирай і в двір звези,
Або оплату положи!
Чи ласка панськая, чи кара,
Все мов нехибний божий суд
Паде на смирний, темний люд,
І навіть писнуть, сплакать — ва́ра!
Тоді в панів сміялись очі,
Забави по дворах гули́
І лови по лісах ішли,
Лунали співи дні і ночі…
Тоді то й раз пани були
До жартів, вигадок охочі!
А як в ту пору грали в карти!
І нині грають, звісна річ,
І туманіють день і ніч, —
Без карт, здаєсь, ніщо й не варти
Забави панські. Алеж, діти,
Мабуть не доведесь вам вздріти
Таких грачів, як в давній час!
Дукатів всипав повну чарку
І на одну поставив карту,
Програв, не глянув ані раз,
Не зблід, не задрожав на волос
І навіть не понизив голос,
Хіба кішенею потряс
Воно то, дітоньки, й не диво:
Се-ж з поту нашого і мук
Плило те золотеє жниво
Сотками літ до панських рук.
Лицарський дух, воєнну славу,
Всю ту минувшину кріваву,
