Душ має — хлопці, чи дівчата,
Чи то старіі, чи малі.
І кождому за ту горівку
Ціну втягав у інвентар:
Сплати, чи відроби той дар,
А трунок лий хоч на долівку,
Лиш другому продать не смій!
Був в того пана й арендар,
Що з паном тож мав добру спілку,
Людей музикою у свій
Шинок заманював: тут люде
Лишали розум, сіряки
І чоботи, дівки — вінки,
Тут війт робив громадські су́ди,
А жид лиш цмокав залюбки.
Чи много літ оттак, чи мало
Те панське ремесло цвіло, —
Аж раптом в коршмі тихше стало!
Щось на людей таке найшло,
Що почали на панське горе
В якусь задуму попадать:
І роблять панщину, терплять
Знущаня панських посіпак,
І кожде пильне, кожде скоре
(Як ні — нагайка плечі зпоре!), —
Та якось тихо, мовчки так,
Понуро навіть, мов глубоко
В душі гризе якийсь червяк,
Немов якась таємна сила
Ворушить ся у темноті:
І чуєш всюди рух єі,
Та нічого не бачить око!
Музика молодим не мила,
В шинок заходять тілько ті,
Кому вже в кров і кість віссалась
Та панська школа… Жид біжить
До пана, плач підняв і галас:
Ні з відки рати заплатить!
А пан і сам уже від давна
Ту зміну в людях примічав,
І злив ся, бив, карав, кричав, —
