Дарма! Вже звільна й сам вбачав,
Що річ се таки не забавна.
Він добре знав, що поки пє,
Співає, робить без упину
Й смієть ся хлоп, так довго є
Похожий він на худобину,
Що вік цілий в ярмі жиє
І радуєсь, як дістає
До паші зерна одробину.
Та як почне він сумувати
І вішать голову у низ,
Над своім станом розмишляти, —
Тоді тремти і стережись!
Бо думка, свідомість народа,
То ворог лютий тих усіх,
Чиє богацтво і вигода
На поті і слезах людськи́х
Основані. От пан, дні й ночи
Над дивом тим усе міркує, —
А далі крикнув, аж підскочив:
„Тут очевидно хтось бунтує!“
„Бунтує хтось!“ — Мій Боже милий,
Хто вже тоді не бунтував!
Урядники панів вязнили,
Пани знов світу голосили,
Що сам уряд попідкупляв
Хлопів, щоб шляхту мордували;
Тамті в жидах вини шукали,
Ті Єзуітів тут вплели,
А інші знов ширили вісти:
То демократи, комуністи
І емісаріі були!
А серед тоі колотнечі
Мужик стояв, зігнувши плечі,
Німий, сліпий, а всім грізний.
Бо й якже-ж, після віковоі
Тиші, мов ураган страшний
Зірвавсь, і то без ніякоі
Причини, й кровію братів
Краіну рідну обагрив!
