Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/307

Ні, се аж надто очевидно,
Що тут якась рука брудна
Навмисне із самого дна
Душі народноі безвстидно
Й безбожно в гору підняла
Найдикші страсти, задурила
Народній розум, заглушила
Чутя, і тисла і вела
Нетямні руки до удару!

Хоч від тарнівського пожару
Вже рік минув, хоч дні лічив
Ценглевич в Куфштайні, Дембовський
Над Вислою в землі десь гнив,
А в Львові голову зложив
Ма гицлівській горі Вішньовський, —
Про те раз враз по краю йшла
Якась холодна дрож, трівога;
Всі ждали вибуху нового,
Що ранку дякували Богу,
Що ніч без вибуху пройшла.
Немов недужий в лихорадці
Після тяжкоі операцйі
У сні й на яві все тремтить,
За леда дотиком зриваєсь,
Не знає сам, чого лякаєсь,
Лиш теє чує, що болить, —
Так край наш по різни два літа
Такий настрій переживав,
Так конанє старого світа
Важке, болюще відчував.

Тай ще одно цікаве діло:
Хоч руський люд в ті дні страшні
Ніде не кидавсь до різні —
(Про Горожану скажу сміло,
Що потерпіли там пани
Найбільше з власноі вини,
Що битву почали з хлопами) —
Противно, декуди ставав
І сам панів обороняв
Перед мазурськими товпами, —