Про те і в нашій стороні
Не ласкавійшими очима
Дивив ся пан на христянина,
Ніж у самій мазурщині.
Знать думали: що вчора там,
То нині може статись нам,
Ще й гірш, бо тут ми — в чужині!
Тож дикі слухи не втихали
І всіх в напруженю держали,
Чи то в роздразненю важкім.
Мов хмари над селом нависли
І з них от-от ударить грім,
Так нашій шляхті в році тім
Бунт хлопський не зходив із мисли.
От і не диво, що коли
Такий настрій побачив людський,
І вчув, що й коршму почали
Минать, горілки не пили́ —
„То бунт!“ аж скрикнув пан Мигуцький.
Та хто бунтує? Перебрав
Усіх богатших, заможнійших,
Усіх смілійших, дотепнійших,
Що здавна йіх на оці мав, —
Та з них ніхто ніщо такого
Підозреного не зробив.
Питає, чи не пройіздив
Який комісар? чи якого
Письма хто з міста не приніс?
Чи не склика́ли де громаду,
Не радили таємну раду?…
Ніхто не бачив. — Що за біс!
Міркує пан і сюди й туди,
Серед покою мовчки став,
Аж голову схилив на груди,
З натуги дум аж засвистав.
В тім скочив, випрямивсь, рукою
Ударивсь двічи по чолі.
„Дурний я! — скрикнув, — я тут стою
І мучусь, бю ся сам з собою,
Хто люд міні псує в селі,
Із за десятоі границі
