Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/310

Чи то тому, що й сам блудив
За мало в книгах, чи судив
За остро книжную науку.
Він зацікавлював дітей
То повістками, то казками,
Вправляв йіх память пісеньками,
А головно на дивний сей,
Великий божий мір — природу
Раз враз увагу йіх звертав.
На кождім кроці свого ходу
Він щось цікаве зустрічав,
Про все умів щось розказати,
Умів до всего навязати
Чи то якийсь злучай з житя,
Чи користну якусь науку.
Умів і кождеє дитя
Розрушать, взяти мов за руку,
Збудити власні в нім думки
І визвать власніі уваги, —
Так, що маліі дітваки
Обдерті, босі, — залюбки
До него бігали. Бідняги!
Йіх до попівськоі оселі
Не так тягла наука ся,
Як більш гостина в панотця,
Оті полуденки веселі
В просторій хаті, за столом,
Де піп і челядь вся гуртом
Немов сімйя одна сідали,
Свобідно слуги жартували,
А панотець, мов батько всім,
Сего впімне, того наставить,
Як що робить, як ділом править, —
А діти слухають, і йім,
Навиклим дома бачить голод,
Зносити дим і бруд і холод,
І чуть що рана стук в віконце
І крик сіпак: „А ну, чи конче
Вам бука хочесь? Виходіть!“ —
Навиклим бачить невсипущу
Журу батьків, і серце рвущу
Одну зітханя пісню чуть, —