Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/311

Тут в тім кутку, де все ясніє,
Де чисто, тихо і приютно,
Де слова прикрого не чутно, —
Сам з себе якось ум міцніє,
Розширюєсь дитяча грудь.
Встають, ідуть в садок, гуляють,
Присядуть трохи одпочить;
От панотець читати вчить:
З прутків вербових укладають
Здорові букви на піску,
А далі й книжечку яку
Йім винесе, товплять ся тут,
Цікаво в книжку заглядають,
Знайомі букви пізнають,
В слова знайомі йіх складають.

Не знаю, Бог дає мабуть
Усяким людям всякі дари:
Одному ясний, сильний ум,
Що й не знаходить в світі пари;
Другому рій крилатих дум,
Що мов орли летять за хмари;
Ще іншим руки золоті:
Що очи бачуть, руки вдіють;
Який же дар дістали ті,
Що так други́х учити вміють?
Міні здаєсь, що в скарбі тім
Любви найбільш дісталось йім.

Чимало вчителів стрічав я
В житю, чимало жив з людьми,
А про такого й не чував я,
Щоб так з маленькими дітьми
Вмів обходитись, як покійний
Наш панотець. І що то був
За празник у селі подвійний,
Як на великдень хлопці наші
У церкві складно заспівали,
На крилосі на переміну
Апостол по пунктам читали!
Мов рій у літі люд загув,
Мами́ аж плакали. Такого