Хоч не одного там калічили ті скали, —
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.
І кождий з нас то знав, що слави нам не буде
Ні памяти в людей за сей кровавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люде,
Як ми пробєм єі та прорівнаєм всюди,
Як наші кости тут під нею зогниють.
Тай слави-ж людськоі зовсім ми не бажали,
Бо не героі ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали,
На шляхту поступу ми лиш каменярі.
І всі ми вірили, що своіми руками
Розібємо скалу, роздробимо граніт,
Що кровю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове житє, добро нове у світ.
І знали ми, що там далеко десь у світі,
Котрий ми кинули для праці, поту й мук,
За нами сльози ллють мами́, жінки і діти,
Що други й недруги гнівніі та сердиті
І нас і нашу мисль і діло те клинуть.
Ми знали се, і в нас нераз душа боліла
І серце рвало ся і груди жаль давив.
Та сльози ані жаль ні біль пекучий тіла,
Ані проклятя нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не опустив.
І так ми далі йдем в одну громаду скуті
Всесильнов думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті,
Ми ломимо скалу, рівнаєм правді путі,
А щастє всіх прийде по наших аж кістках.
1878.
