Давно було. Дітей маленьких двоє
Побравши ся за руки, по квітчастих
Лугах підгірських, стежкою вузкою
Поперек нив, в жарку літную днину
Ішли з села.
Старшенький хлопчик був —
Біловолосий, з синіми очима,
З конем вербовим у руці. У него
За пазухою добрий кусень хліба
І квітка на кайстровім капелюсі.
А дівчинка вела його за руку,
Хоч менша. Наче терен оченята,
Мов вуглики жаріли ся і живо
Все бігали кругом. Мов миший хвіст
Косичка з заду висіла, а в ній
Червона стрічка вплетена була.
В маленькій запасчині підіпятій
Знать кілька бульб печених, а стручки
Зеленого гороху визирали
З за пазухи.
Нерадо якось хлопчик
Ішов і боязливо озирав ся,
А дівчинка невпинно щебетала,
Додаючи товаришу відваги.
— Встидай ся, фе! Такий великий виріс,
А плакать хоче! Хлопець, а боіть ся!
Чого боятись тут? Сли я ти кажу,
То мусить бути правда. Вже моі
Бабуня не такі, щоби брехали!
А ти диви, хіба то так далеко?
На сей горбок, а відтам Діл близенько,
А там Ділом у го́ру та все в го́ру,
Аж на сам верх! Тай годі! Там спочинем —
А може ні, чого ще спочивати,
Коли вже відтам близько!… Крикнем: У!
Тай просто враз побіжимо до тих
Стовпів зелізних, що підперли небо.
