Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/74

І чув я, що під поглядом тим трачу
Остатню решту сили, віри в себе,
І закричав я: „Ти, котрого бачу

„В рядах врагів — хто ти? Чом так до тебе
І дух і око безупинно рве ся,
Бо в тобі бачить форму зняту з себе?“

Він мовив твердо, що він Мирон зве ся,
Вказав і місце те, де я родив ся,
Де вчивсь, що діяв, як міні веде ся —

Все те о собі кажучи хвалив ся.
„Брехня!“ — я крикнув. — „Вороже безщасний,
Се я той Мирон! Зрадно ти підшив ся

„Під назву, рід, ба й під мій вигляд власний!“
Та він всміхнувсь і каже: „Звільна, звільна,
Мій друже! Лиш не будь такий напа́сний!

„І назва й доля вся обом нам спільна,
Лишень що я живий, правдивий, дійсний,
А ти мій привид, ти мара свавільна,

„Нервовоі горячки твір безвісний!“
Слова ті він сказав так прямодушно,
Мов доктор, діагнозою утішний.

Міні ж зробилось страшно, тісно, душно…
Адже ж житє, бутє, імя і тіло
Сей привид в мене відбирав бундючно!

„Ні, сам ти привид!“ — відповів я сміло.
„А чим же дійсність ти свою докажеш?“ —
Сказав тамтой. — „Лиш за високе діло,

„За волю люду, на котру ти важиш,
За хліб для бідних, за добро обдертих
Правдивий Мирон бєсь — а ти що скажеш?

„Лиш на тирана в обороні жертви,
На кривду в обороні правди стане
Правдивий Мирон, не злякаєсь смерти.