рила вона далї, беручи його за руку, „здержуйте себе! Та яких тільки втїх не обіцюють вам ваші науки, ваш розум, ваш талант! Будьте мущиною! Відвернїть своє привязаннє від істоти, яка нїчого вдїяти не може, як тілько вас жалувати“. — Він заскреготав зубами й глянув понуро на неї. Вона все держала його руку: „Вертер, тільки на хвильку заспокойтесь!“ сказала вона. „Чи ви не почуваєте, що ви себе обманюєте, добровільно губите себе! Вертер, чому саме мене? як раз мене, власність другого? чому як раз се? Боюсь, що як раз ся неможливість посїдати мене робить вам се бажаннє таким принадним“. — Він витяг свою руку з її руки і кинув на неї острим, неприязним поглядом. — „Мудро, дуже мудро“, сказав він. „Чи се може Альберт зробив сю увагу? Полїтично, дуже полїтично!“ — „Її може кождий зробити“ — відповіла вона на се. „Та чи не знайдеть ся на широкім світї дївчини, що могла б сповнити бажаня вашого серця? Здобудьте її конче, шукайте її, а я присягаюсь вам, що ви її знайдете; а то вже давно і я і ми всї журимось за вас тою тїсною ограниченістю, в яку ви себе самі тепер запроторили. Здобудьте її! Подорож напевне освіжить вас! Шукайте і найдїть предмет гідний вашої любови, і вертайтесь знов, щоб нам усїм разом зажити сього щастя яке дає правдива приязнь“.
„Се можна б“, сказав він з холодним сміхом, „видруковати й поручити всїм гофмайстрам. Дорога Льото! дайте менї ще трошечки спокою, і все зробить ся!“ — „Тільки конче, Вертер, щоб ви не приходили ранїйше, аж на Святий Вечір!“ — Він хотїв відповісти, як Альберт увійшов в кімнату. Вони сказали собі холодно „добрий вечір“ й почали ходити поруч по кімнатї. Вертер почав якусь неважну розмову, яка скоро скінчилась, Альберт те саме, спитав опісля жінку про якісь поручення і довідавшись, що вони ще не виконані, сказав їй
