кілька слів, які здались Вертеру холодними, а навіть гострими.
Він хотїв іти, але не міг і протягнув аж до восьмої години, коли вже стіл накрито, а що його злий настрій щораз зростав, він взяв капелюх і паличку. Альберт запросив його лишитись, але він добачуючи в сїм запрошеню тільки звичайну формальність, подякував холодно й пішов.
Він вернув ся до дому, взяв з рук слуги, що йому хотїв посвітити свічку з рук і пішов сам у свою кімнату, голосно плакав, говорив роздратовано сам з собою, ходив скоро по кімнатї й кинув ся вкінцї в одежі на ліжко, де знайшов його слуга, котрий коло одинадцятої години зважив ся туди зайти, щоб спитати, чи не треба пана роззути? На се він згодив ся, але велїв слузї не приходити ранком в кімнату, аж доки він його не покличе.
В понедїлок рано двадцять першого грудня написав він Льотї отсей лист, який після його смерти знайдено запечатаний на його столї і їй передано і який я тут хочу подавати частями, так, як він писав його, — що й обставини показують.
„Я вже рішив, Льото, я хочу вмерти, і се я пишу тобі не в романтичній екстазї, а зовсїм спокійно, ранком того дня, коли буду тебе бачити останнїй раз. Коли ти се будеш читати, то вже холодна могила вкриє застиглі остатки нещасного, неспокійного, який в останнїй хвилї свого житя не знав солодшої потїхи, як пробування з тобою. Я пережив страшну ніч, але і добродїйну ніч. Се вона зміцнила, скріпила мою постанову: я хочу вмерти! Коли я вчера в страшнїм забуреню почувань відорвав ся від тебе, тодї як все тиснулось менї до серця, а мою безнадїйну, непотїшену істоту обхоплював коло тебе жорстокий холод — я дійшов до своєї кімнати, і майже непритомний упав на колїна. О, Господи! подай менї останню
