і дощ бив густо в сторону гори. Її голос ослаб нїж ще ранок настав, вона вмерла, як вечірній вітрець в траві на скелях. Повна жалю вмерла вона й лишила Арміна самого! Минулась моя сила на війнї, пропала моя гордість поміж дївчатами.
Коли надходять гірські бурі, а північний вітер високо підіймає хвилї, я сиджу на гучнім березї, дивлюсь на страшну скелю. Часто, коли заходить місяць, я бачу духи моїх дїтий, напів темні ходять вони разом у сумній згодї“.
Струя слїз, яка бризнула з очей Льоти й дала пільгу її стисненому серцю спинила піснї Вертера. Він відкинув геть папір, ухопив руку Льоти й гірко заплакав. Льота оперлась на другій руцї й закрила лице хустиною. Обоє були страшно порушені. Вони почували своє власне горе в долї героїв, почували се разом і сльози їх злучили ся. Губи й очи Вертера палили рамя Льоти; страх напав її; вона хотїла відійти, але біль і співчутє заглушували її й тяжіли на нїй, як олово. Нарештї вона зібрала сили й просила його ридаючи, аби він відійшов, просила вкладаючи цїле небо у свій голос! Вертер дрожав, серце йому трохи не розірвалось, він взяв знов папір в руки й почав напів зломаним голосом читати:
„Весняний подуве, чому ти будеш мене? Ти глядиш ласкаво й говориш: я зрошую небесними краплями! Але близький час, коли я зівяну, близька буря, що моє листє розвіє! Прийде завтра подорожний, прийде, що мене бачив у всїй моїй красї, кругом у полї його око буде мене шукати, але не знайде“.
Сї слова вдарили в нещасного з цїлою силою. Він упав на колїна перед Льотою в повній розпуцї, ухопив її руки, притискав їх собі до очей, до чола, і її здавало ся, що в її душі зявилось було перечутє його страшного наміру.
Вона стратила свідомість, стискала його ру-
