Се не сон і не божевілє. Близький могили бачу я яснїйше. Ми знов будемо жити! Ми будемо бачити одно одного! Пабачимо твою матїр! Ах, я її побачу, я її знайду і відкрию перед нею все моє серце! Твою матїр, твій образ“.
Коло одинацятої спитав Вертер свого слугу, чи не вернув ся Альберт? Слуга відповів, що так, що він бачив, як вели Альбертового коня. Тодї дав йому Вертер незакриту записку такого змісту:
„Чи не моглиб ви менї позичити ваших пістолєтів до задуманої мною подорожи? Прощавайте“!
Добра Льота мало спала останньої ночи; то, чого вона боялась, стало ся, і такім видї, якого вона не могла анї перечувати анї бояти ся. Ії кров, все така спокійна й чиста, була в горячковім забуренню, а тисячі ріжних вражінь непокоїли її добре серце. Чи був се огонь з Вертерових обіймів, що вона почувала в грудях? Чи був се гнїв за його сміливість? Чи неприємне порівнаннє теперішнього свого стану з минулими часами наівної й вільної невинности і спокійного довіря до самої себе? Як тут бути з чоловіком, як признатись йому до тої сцени, яку конче треба було відкрити, одначе вона не могла відважитись на се. Вони обоє так довго одно перед одним мовчали, і мала б вона перша перебити мовчанку і як раз не в пору зробити свому чоловікови таке несподїване відкритє? Вона боялась, що вже сама відомість про Вертерові відвідини зроблять на нього неприємне вражіннє, а тут ще й ся неждана катастрофа! Чи могла вона сподїватись, що її чоловік буде її бачити у правдивім світлї і прийме до відомости без упередженя? Чи могла вона бажати, щоб він читав у її душі? А знов чи могла вона удавати перед чоловіком, перед котрим вона стояла все чиста й прозора, як кришталь, перед котрим нїякого свого вражіння
