мої уродини. Як все те помішалось! — Ах, не думав я, що моя дорога сюди мене приведе! — Будь спокійна; прошу тебе, будь спокійна!
Вони набиті. — Бє дванадцята! Нехай так буде! Льото! Льото, прощавай! прощавай!“
Один з сусїдів бачив блиск і чув, як упав вистріл; але, що все було спокійно, не звертав вже далї на все уваги.
Ранком в шестій годинї прийшов слуга з світлом. Застає свого господаря на землї, пістолєт і кров. Він кличе, підносить його; нема відповіди тільки хрипіннє. Біжить за лїкарями, за Альбертом. Льота почувши дзвінок, починає дрожати всїми членами. Будить чоловіка, вони встають, слуга приносить голосячи й ридаючи відомість, Льота паде зімлїла перед Альбертом.
Коли до нещасного прийшов медик, знайшов його на землї без рятунку; живчик бив, всї члени були обезсилені. Він перестрілив собі голову понад правим оком, мозок виступив на верх. Все таки отворили йому жилу на руцї, кров ішла, він все ще дихав.
З кровавої плями на спинцї кресла можна було догадуватись, що він сповнив свій вчинок сидячи перед бюрком, опісля впав, і бив ся в конвульсіях довколо кресла. Лежав він обезсилений на спинї, против вікна, був зовсїм одягнений, взутий, мав на собі синїй фрак і жовту камізольку.
Дім сусїди, город, все заворушилось. Прийшов Альберт. Вертера положили на ліжко, завязали чоло, лице вже було, як у мерця, нї один член не рухав ся. Легкі тільки хрипіли страшно, то сильнїйше, то знов слабше; ждали кінця.
З свого вина випив він був тільки одну чарку. На пультї розгорнена лежала Емілїя Ґальотї.
Про переляк Альберта, про ридання Льоти позвольте не говорити нїчого.
Старий судія прилетїв на сю відомість, він
