потонути у них! — — І я спішив туди і вертав не знайшовши того, чого надїяв ся. Далечина то так, як будучність. Перед нашою уявою лежать у мрацї цїлі простори, наша вражливість тоне в них так як наше око і ось ми стремимо туди цїлою душею, душу нашу наповняє одно велике, величне чутє — і щож! коли їх досягнемо, коли „там“ стане „тут“, — знов буде все як і перше, а ми лишаємо ся з нашим убожеством, з нашою обмеженністю, і душа знов тужить за осолодою, що зникла.
Так затужить врештї і найбільш непосидющий волоцюга за своїм рідним краєм і в своїй хатї, коло жінки й дїтей, та в працї для їх удержання знайде сю роскіш, якої дармо шукав на широкім світї.
І так, коли я зі сходом сонця йду до мого Вальгайму і там в городї гостинницї зриваю собі сам трохи цукрового гороху, обриваю з нього волокна і між тим читаю собі Гомера; коли опісля в маленькій кухнї вибираю собі сам горнятко, кладу масла і пражу стручки на вогнї, прикриваю їх і сїдаю, щоб їх помішувати: тодї я дуже живо уявляю собі, як то надуті женихи Понельопп різали волів і свиней, розбирали їх і пекли. Нїщо так не наповняє мене таким тихим і щирим вражіннєм, як риси патріярхального житя, які зміг внести в мій спосіб житя — без пересади, слава Богу.
Я дуже радий, що серце моє може зрозуміти сю просту й тиху радість чоловіка, що приносить на свій стіл головку капусти ним самим виплекану, і споживає не тільки саму сю ярину, але в сїй одній хвильцї переживає ще раз усї ті приємні днї, гарні ранки, коли її садив, милі вечери, коли її підливав, і сю утїху яку йому справляв повільний її зріст.
