чоловіком, якби Ґенеральні штати платили тобі. Щасливе сотворінє, що може своє нещастє приписати якійсь земній перешкодї. Ти не відчуваєш! не відчуваєш, що твоє горе йде з твого розбитого серця, з ростроєного мозку, і що всї королї світа не в силї тобі помогти.
Нехай безутїшно загине той, хто кепкує з хорого, який мандрує до найдальшого жерела, і тільки збільшає свою хоробу, і тяжшим робить кінець! хто гордить серцем переповненим горем, яке задля заглушення докорів совісти і задля зменшення душевних страждань йде на прощу до святого гробу. Кождий крок в сїй незнаній дорозї се цїлюща капля для утомленої душі, а кождий день пережитий в подорожи знимає з серця якусь часть горя.
І ви смієте се називати божевілєм, ви пусті балакуни? — Божевілє! — О Господи! Ти бачиш мої сльози! Чи мусїв ти чоловікови, якого і так сотворив досить бідним, дати ще братів, котрі забрали б йому сю крихітку довіря, яке він має до тебе вселюбящого! Бо й віра в цїлющі корінцї, в каплї винної лози, — чи не буде се віра в тебе, котрий у все, що нас окружає вложив цїлющу і помічну силу, якої ми що хвиля потрібуємо? Отче незнаний! Отче, котрого часто перечувала цїла моя душа, котрий тепер відвернув своє лице від мене! поклич мене до себе! не мовчи довше! твоє мовчаннє не здержить вже сеї спрагненої душі! І чи чоловік, батько мігби сердитись на свого сина, що несподївано вернеть ся, кинеть ся йому на шию і закличе: „Я знов тут, мій отче! Не гнївись, що я перервав свою мандрівку, яку по твоїй волї довше повинен був тягнути. Світ всюди однаковий, і труд і праця, і плата і утїха, — але що менї з того? Менї тільки там добре де ти, і перед твоїм обличем я хочу і страждати і радїти“. — А ти, отче небесний, мавби його від себе відтрутити?
