газину, коли у дверях зустрів старого Прищепу. Я його відразу впізнав; пригадав він собі й мене.
— А що з тим хлопчиком, що ви його взяли з притулку? — спитав я.
— Добра дитина, — сказав старий. Спасибі вам, правду ви казали, що втіха нам буде на старість. Слухняний, роботящий, розумний. Ми його у школу посилаємо. Вчиться добре.
— І шевства навчився?
— А як же. Добре робить. Будуть люде з його, коли й далі шануватиметься. Стару мамою зве, мене татом, — зовсім, як своя дитина. Иноді згадує, що братик у нього був і що пани взяли його до себе. Дуже панів за це не любить.
Васю я знав більше, бо чув дещо від людей, що знали Гордієнків і бували у них.
І йому було добре в них: любили його. Навіть коли їздила пані Гордієнкова у Марієнбад лікуватися, то брала Васю з собою, бо не могла вже з ним розлучитися. Потім народилася в них і своя дитина, дочка здається, а проте вони Васю не розлюбили і, — переказували мені люде, — ніякої ріжниці між дітьми не робили і навіть не хотіли, щоби Вася знав, шо він не їх рідний, а приймак.
Потім, уже за великої війни, я чув од знайомих хлопців-ґімназистів, що Василь Гордієнко був у них головою українського гуртка і брав дуже діяльно участь
