но́ти та пере́пих, що й ні зду́мати, а ні згада́ти! Ми через вікна диви́лись і ба́чили, як вони красу́ють по те́плих пан́ьскіх поко́ях, а повбі́рані які, Го́споди! На їх ви́сіли я́блуки золоти́сті, цуке́рки, пу́ндики, забавки́, цяцьки́, — а свічечо́к тих, наче зіро́к миготі̀ло!«
— »А да́лі?» — допи́тувалась яли́нка і тріпота́ла своїми ві́тами: »А да́лі? Що-ж по́тім става́лося з ни́ми?«
— Не ба́чили вже ми більше... Але, як-же то було пи́шно!«
»Невже́ й мене ви́веде моя до́ленька на ту спанілу доро́гу?» раділа яли́нка. — »Це ще кра́ще, ніж на́ морі пла́вати? Ох, я́к-же я нужу́ся з трива́ння! Коли-б хоч шви́дче святки́! Тепе́реньки я така вели́ка вже й доро́сла, як і ті, що там-то́го року ще ви́їхали!... Ох, коли́ вже-то я ляжу на во́за? Коли́ вже-то я діста́нусь до тих те́плих па́ньскіх поко́їв, де такі пишно́ти й пере́пих? А да́лі що?... О, там пе́вне — ще пишніше: я спочува́ю ту вели́чню спані́лість!... Але що-ж воно достоме́нно? Ох, ли́шенько! як-же ну-
