Незаба́ром зійшла з землі і квітка — хоро́ша, прехоро́ша, вели́ка, як півник, — тільки ще в пу́пьянку «Яка-ж гарне́сенька квіточка буде!» — сказала жінка цілуючи її у черво́ні та жо́вті пелюстки́. Коли-це, ра́зом, з великим по́ляском, роспу́кнулась квітка — і тепер уже стало ви́дко, що то був спра́вді півник; тільки в сере́дині ёму, на зеленому ло́ні, сиділо мані́сіньке дівча́тко, — тоне́сеньке, гарне́сеньке, з ца́ля завви́шки. Так і прозвали її — Цалинкою.
От, зроби́ли їй коли́ску з горішиної лушпи́ни; замість пири́н послали хвіялко́вих квітчи́н, а замість покрива́ла — дали роже́вий пе́люсток: так вона і спала в ночі. А в день, було, на столі ба́виться: жінка поставить їй миску, квітка́ми убра́ну, нальлє водою і пустить ли́стика з півника; на ёму було ся́де Цали́нка, тай плава собі як у чо́внику од ві́ньця до ві́нця, керу́ючи замість весла двома́ кіньськими волоси́нками.
Тай утішне ж було, — Господи! Та ще до то́го й співа́ти уміло. А голосочок-же-то був — тоне́сенький, та гарне́сенький, якого і в світі не чу́ти!
От раз, як спала Цали́нка, крізь розби́ту
